”Через цю грязь ми не можемо нормально жити, — каже 78-річна Лариса Долматова з будинку N49 на вул. Щорса в райцентрі Христинівка Черкаської області. — Через сусідку в будинку завелися щурі, точать стіни. Прогризли стіну на мою кухню. Вночі спати боїмося, бо вони ганяють по хаті. Онучка боїться заходити”.
Одноповерхівка N49 на вул. Щорса — неподалік центру. Будинок на сім квартир з окремими входами звели 1910 року з глини. В одній живе 71-річна Марія Скрипник. Останні кілька років вона зносить до себе мотлох.
— Я живу тут 28 років, — каже Лариса Семенівна. — Але жодного разу не бачила, щоб Марія прибирала чи білила стіни. Щурі роблять діри в них. Побачу, зароблю, закидаю шклом, так другого дня знову дірка, тільки вище. Прогризли мішка з мукою, ядів на пенсію не накупишся.
— Бабка Марія нє в сєбє, — каже жінка років 35 з іншої квартири. — Замість квітів садить біля паркану картоплю, кабачки. Її дочка любить випити, так що толку в тій хаті не буде.
— Ми вже й скарги писали, і перевірка приходила з міськради, — додає інша сусідка, називатися відмовляється. — То вона їх не пускала. А тільки вечір — щурі починають шастати. І хліб над’їдали, і в крупи залазили. Усе викидаю і сердюся, а що їй казати будеш.
Марія Скрипник живе з дочкою Валентиною. Нещодавно до них переїхала онучка з чоловіком, бо у своїй квартирі роблять ремонт.
У дворі валяється мотлох, біля входу брудно. Під стіною лежать порожні пляшки з-під олії, на дверях висить брудний тюль. Двері відчинені навстіж. Помітно, що їх не мили кілька років. Марія Скрипник відмовляється спілкуватися.
— Ми з дочкою і зятем утрьох живемо в одній кімнаті, – каже 41-річна Валентина Скрипник, донька господині. — Там ми прибрали, а в усій квартирі не можемо. Щойно щось винесу — мати кричить і цупить до хати. Каже, зимою не буде чим топити грубу. Ми хтіли зробити ремонт, але вона не хоче. Щобазару носить коробки і все, що люди дають. Не знаю нащо. І дрова є, вона їх ніколи не випалює.
Із кімнати чути голос господині. Запитує, до кого прийшли.
— До тебе! — кричить Валентина. — На наклади твої дивитися!
Коридор заставлений коробками, одяг висить на мотузці, на велосипеді стоїть коробка з вишнями. Стіл у вітальні завалений брудним посудом і засохлими варениками. У кімнаті майже морок і сморід.
— Мати вже не чує, — каже Валентина. — Кричимо або пишемо на листках. А щурі хіба тут не заведуться? Терпимо, бо виходу нема. Сусідів розумію. У матері це як хобі: усе несе в хату. Боротися з цим нема сил. Каже, що хата її, то що хоче — те і робе.
Ірина Патлатюк На фото: Лариса Долматова з райцентру Христинівка Черкаської області показує годівницю у своїй хаті, куди щоранку насипає отруєного зерна. За ніч пацюки з’їдають усе Gazeta.ua
Рассказывал приятель: Он студент одного из московских универов, до которого от метро студенты ездят на общественном транспорте, поэтому в автобус трудно пробиться из-за толпы. Дело было зимой, студенты возвращались домой, соответственно их было очень много и они сразу заняли весь автобус. Подходит к остановке парниша кавказской внешности, тушит сигаретку и пытается втиснуться в автобус. После неудачной попытки попасть в транпорт, он, не долго думая, снимает с плеч рюкзак и с криком "Алах Акбар" закидывает его в автобус. Люди, напуганные угрозой взрыва, с криком выбегают из автобуса, внутри остались самые смелые. Парниша заходит в автобус, поднимает рюкзак, отряхивает его и садиться на свободное место. Минуты через 2 люди поняли что взрыва не будет, и вернулись в автобус обратно (правда не все люди рискнули вернуться :)). P.S.: В автобусе находился милиционер, но после того как внутрь полетел рюкзак, он исчез и так и не вернулся :).
